Здригається від болю Україна.

Кроваві сльози ріками шумлять.

На Сході знов загинула дитина

І мати з батьком. Поруч. Ніби сплять.

Їх вбило “градом”. Не з крижин,

З металу. Осколки рвали тіла на шматки.

В очах застигли крапельки зневаги.

Так підло. Зранку. Без оголошення війни.

Невже не досить людям стільки горя?

Невже до краю випите добро?

Ви – окупанти. Серце із металу.

Й життя обірване для вас уже ніщо.

Ти обстріляєш. Ти ляжеш тихо спати,

Й крізь сон побачиш стомлене дитя.

І підійде воно, й загляне тобі у вічі

І запитає: “Де моє життя?

Чому так рано я пішов до Бога?

Чим завинив? Кого я прогнівив?

Я так хотів лиш бути лікарем чи музикантом

Навіщо мріям крила перебив?”

Заплаче тихо гарячими сльозами.

І піде до стривожених батьків.

Війна – це біль. Нікого не пощадить.

Не треба руйнувать дитячих мрій!