Як свідчить аналіз етнографічних джерел, українське весілля кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. поділяється на три цикли: передвесільний, весільний та післявесільний. Невід’ємним компонентом першого стало дошлюбне спілкування молоді, яка знайомилася на полонині, в колибах, на вечірках.Паралельно батьками потенційного молодого обговорювалася кандидатура майбутньої невістки. Звичаї і традиції на Бойківщині мали найбільший авторитет. Доказами цього є шлюби, укладені батьками. Батьки молодих при обранні подружньої пари синові чи доньці керувалися в першу чергу господарсько-майновими аспектами, при цьому дотримуючись приписів щодо соціально-вікової рівності майбутньої пари. У разі досягнення консенсусу (в окремих ситуаціях і без нього) відбувалося сватання. Локальною особливістю цього обряду на Бойківщині була видозміна його назви: на Сколівщині – “сватанки”, на Старосамбірщині – “згодини”, “зальоти”, у закарпатських бойків – “токма”, “пець важити”, а також поділ його на окремі етапи: 1) засилання сватів, 2) обговорення особливостей надання посагу.